АНТОЛОГІЯ СТРАЖДАННЯ І БОРОТЬБИ
Рецензійний відгук Сергія Дзюби, президента Міжнародної літературно-мистецької Академії України на книгу Олега Гончаренка «Криму тамований скрик», в-во «Люкс», Мелітополь, 2018 р.
І так… у мене перед очима нещодавно прочитана, скромна за оформленням мало не до, мабуть, вимушеного пуританства, але дивовижна за своєю енергетичною та змістовною наснаженістю книга поета і перекладача з Мелітополя Олега Гончаренка «Криму тамований скрик… (з кримськотатарської поезії)». Така собі «захалявна книжка борця за свободу» – шостого формату у м’якій, проте, насправді, сонячно-теплій обкладинці.
«Читати книги треба так само, як вони пишуться – поволі і вдумливо…» – писав колись Генрі Девід Торо.
Прислухаймося ж до ним сказаного. Бо читання пропонованих нам поезій вимагає від читачів і розважності, і мудрості, і здатності до співчуття, і леткості душі.
Означене видання входить у задуману автором «інтеркультурну серію», до якої, окрім уже названої мною роботи нині входять (робота над новими книгами досі триває) іще раніше видані книги переспівів з молдавської та з казахської поезій.
Задля пояснення попереднього виділення напівжирним курсивом слід зазначити, бо це вельми важливо, таке… Ось що пише сам Олег в сердечних передмовах до цих доробків:
«… Прочитавши протягом свого життя безліч зразків того, що прийнято величати «поетичними перекладами», на основі навіть побіжного порівняльного аналізу, навіть зримої багатоваріантності розуміння перекладачами оригіналів та використання ними зовсім різних поетичних засобів для реалізації свого бачення, своєї трактовки одних і тих же автентичних текстів, я зробив висновок, який за роки переріс у тверду впевненість, що фактично все те, що подається нам, як «поетичний переклад», насправді є і може бути тільки переспівом кращої чи гіршої якості – залежно від величини поетичного обдарування переспівувача. Дійсно ж переклад можливий лише в прозі, хоча, погодьмося, і там вистачає своїх «розлогих клюкв». Отже, на мою думку, беручись до задуму презентації українському читачеві творів іншомовних майстрів Слова, слід найперше для себе чесно визнати, що працюєш саме над переспівами, що головна твоя задача, як інтерпретатора, донести до широкого загалу співвітчизників духовну цінність і наснагу оригіналу. Слід також розуміти, що, працюючи над переспівом, треба особливо дбати про те, щоб якість зробленого тобою не була нижчою за еталонні зразки поетичного Слова літератури народу, для якого призначений кінцевий продукт твоїх сердечних поривань. Підкреслюю – сердечних, бо перекладна поетика, не пропущена крізь власне серце, взагалі не має права на існування…»
Отака-от філософська підоснова доброї, хорошої, потрібної роботи…
В одному з недавніх чисел газети «Літературна Україна» трапився мені начебто неспростовний вислів шанованої мною та українським читачем поетеси Наталії Горішної: «Перекладач в прозі – раб, перекладач в поезії – суперник…»
Можливо… Навіть, скоріше всього, так воно і є.
Проте Олегові Гончаренку, задекларувавши своє бачення перекладу, як власне сердечного чесного переспіву, на мій погляд, все-таки щастить уникнути того суперництва. Навпаки, відкривши перед собою більш широкі обрії можливостей інтерпретації, йому вдається відбути цей творчий процес навіть не за системою Станіславського, яка передбачає повне вживання актора в образ, час і простір. Він (легко чи з болем і кров’ю, як при народженні – не знаю) стає на час певної перекладацької роботи явним ліричним героєм, ім’яреком якогось певного етносу. І якщо, скажімо, в молдавській книзі «За Емінеску до себе» те ніби саме собою розумілося, бо (за прямою мовою авторських віршів): «Ось квіт, звідки мати ішла / у милу мою Україну…», якщо в казахській книзі «Віщий зблиск табуна» те визначено і більш певно: «…під небом казахським мене обняла Україна / квітом вишень-черешень і маминих рук ручаєм…», то в кримськотатарській поет ще в передмові говорить і аж відкритим тестом: «А особисто я, віднині й поки сонце мені світитиме, поки триває наша спільна боротьба, вважаю себе таким же чесним Кримським Татарином, як і Українцем». Втім, з деяких важливих причин до цієї тези я в подальшому викладі думок ще повернуся…
Свого часу Ернест Хемінгуей у своїй промові на конгресі американських письменників сказав:
«Завдання письменника незмінне. Сам він міняється, але завдання його залишається тим же. Воно завжди в тому, щоб писати чесно і, зрозумівши, в чому правда, висловити її так, щоб вона увійшла в свідомість читача частиною його власного досвіду…»
Ну то, власне, однозначно так, особливо стосовно запропонованої нам книги. Бо завдання, яке на себе взяв тут Олег Гончаренко, як інтерпретатор, дійсно, є величним, оскільки покликана робота ця не просто наблизити до наших душ болі, турботи, проблеми нації, яка живе поряд з українцями, а й примусити кожного з читачів серцем вникнути, як у своє у всі ті карби суворої братньої дійсності. І тут, може, трішки полегшує здійснення того гуманістичного подвигу дивовижна схожість доль наших народів. Сам Олег у передмові до книги про те пише:
«Він у постійній борні, цей народ. Зрештою, так само, як і наш, український. Очевидно, це – космічний фатум землі (не хочеться казати «території»), на якій ми проживаємо. Таке собі своєрідне роздоріжжя Старого світу – точка перетину Шовкового та Муравського шляхів, торгового та військового векторів Євразії, схоже, зовсім не сприяє виникненню та розвитку топосу тихого спокою та вічної гармонії. І всі війни прокочуються важкими жорнами нищення саме по нас – українцях та кримських татарах. Може тому, і в слові «Україна», і в слові «Крим» явно чутне журавлине журливе «кру!» – вічний стогін Вирію…» А мені особисто тут, хочеш-не-хочеш, згадуються раптом слова Голди Мейєр: «Наші вороги бажають бачити нас мерцями. Ми бажаємо жити. Це протиріччя не залишає простору для компромісу…»
А ще мені згадується великий друг киримли, дисидент генерал Григоренко. Які співзвучні думки у Григоренка і Гончаренка! Такі ж, як їхні прізвища. Недарма ж вони майже земляки: якихось сімдесят кілометрів між їхніми батьківськими теренами.
Страждання і боротьба… Страждання і боротьба – ними пронизана збірка.
Мотив страждання з’являється ще від початку першої російської експансії, в дев’ятнадцятому столітті. Ось наприклад у Сеїда Озенбашли:
О, душе зрадлива, ти явно – не дар!
Куди ти женеш цих підранків-татар?
Ні, те що ти дієш – не воля Аллаха:
для нас чужина втричі гірша, ніж плаха!
Чому утікаєш – лишаєш народ
без гордості і без чуття Батьківщини?
Уперше піддавшись нахабству заброд,
ідуть втікачі до загину…
А ті, що лишаться без віри в серцях,
як потім сягнуть іще неба?
О, душе! Надія була лиш на тебе…
Якщо свій опустимо стяг,
нам праведне місце – в мерцях.
Але і заклик до боротьби він також родом аж звідти. Ось за Меметом Ніязі:
Не плач, матусю, мудрі очі підніми!
Тебе я словом вирву з чорної пітьми!
Не плач! Нехай надія в серці оживе.
Згадаймо згиблих за ясне життя нове –
хай їхня кров нам стане знаком честі.
Ще світ сяйне, щоб не змогла й очей відвести
від обріїв ти, що темніли досі…
Тобі ще сонечко проллється на волосся.
Древні рекли: «Habent sua fata lsbelli» – книги мають свою судьбу…
Що ж, судьбу цієї книги зримо наворожують вірші що, як проталини глибокої Води, відбивають судьби кримців – власне поетів, їхніх сумотних ліричних героїв, зраненого, безневинно оббреханого, стражденного, але аж ніяк не скореного (!) народу.
Гортаємо далі сторінки.
Номан Челебіджихан:
…Я поклявся, що очолю свій народ у днину змін.
Скільки можна марно тліти і життям вважати тлін?
Тож, якщо людей залишу в панстві горя і образ
хай моє зчорніле серце кров’ю захлинеться враз…
Страждання і боротьба…
Бекір Чобан-Заде. Ісмаїл Гаспаринський. Джеваїре.
Амді Герайбай:
Гей, джигіте, якщо ти боротись не зміг,
значить, ворог станцює на грудях твоїх,
твою віру і правду піднявши на сміх.
Тож гукай, щоб вернувшись з пітьми та імли,
знов соратники-друзі тобі помогли…
Страждання і боротьба…
Еміль Аміт. Білял Мембет. Сейтумер Емін. Челебі Елі. Айдер Еміров.
Ешреф Шемі-Заде:
…Криму спраглому віками
сіль татарських сліз пече.
Будь-який розбий тут камінь –
кров татарська потече.
Хай згадає кожний воїн
клятву: «Воля або смерть!»
Поставаймо ж всі до бою,
хто – не раб і хто – не смерд…
Страждання і боротьба…
Ескандер Фазил. Різа Фазил. Юнус Теміркай. Різа Халід. Васфіє Кипчак. Шакір Селімов.
Енвер Селямет:
Мрію, що після мене
кращий настане час –
збудеться сокровенне.
Вірші мої, для вас
вистачить волі й миру.
Будете, як птахи,
внукам нести ще віру –
співом гасити гріхи…
Страждання і боротьба…
Бачите, дорогі українці, скільки незнайомих і одночасно первинно рідних, своїх за чуттям навіть імен озиваються до вас трепетним чесним Словом? Повірте мені, хочеться цитувати кожного поета: настільки все ними сказане і донесене до нас Олегом Гончаренком просто і, здається, навіть елементарно вартісне, потрібне, сутнє.
Страждання і боротьба…
Шаміль Аляддін. Іса Абдураман. Ельвіра Емір-Алі. Ельвіра Абілмеджитова. Дінара Аджі. Станіслав Бакаєв.
Іса Абдураман:
…«Чуєш, вітер Вітчизни сюди уже мчить –
вітер віри, надії, мети?!»
І цей вітер, звільнивши од марев-химер,
перемігши зневіру і втому,
скаже, нас воскресивши: «Джигіти, тепер,
вам пора повертатись додому!»
Страждання і боротьба…
Чисто технічно, повірте, рву ареопаг прізвищ, подаючи цитати. Інакше довелось би цитувати всю книжку: настільки вона кожним рядком западає в серце… Навіть соромно стає, бо раптом розумієш, що досі «гра йде практично майже в одні ворота». Навіть ті кримці, що в літах повернулися до Криму, в Україну, принаймні чесно намагаються осягнути нашу мову, культуру, історію. Більше того, більшість із них про себе говорить: «я кримський татарин і українець!». До написаного Олегом Гончаренком у своїй передмові я не чув іще від українців нічого подібного. Ми готові виходити на спільні якісь акції, ми готові навіть вмирати в одному окопі, але не готові ще підвести своє буття під спільний вселенський знаменник.
Страждання і боротьба…
Решид Мемиш. Айше Осман. Алія Кенжалієва. Сяоре Кокче. Айше Кокієва. Нейле Ресульєва. Гюльзар Демерджі. Зеніфе Халіл.
Асіє Шаіп:
…Скільки в світі доріг невідомих!
Світ – безмежне і сонячне диво.
Але сильні ми тільки удома
й лише вдома ми справді щасливі.
У бою десь, у чистому полі
болі нас позбавляють пихи,
адже злети й падіння – це доля:
так і вчаться літати птахи...
Страждання і боротьба…
Юнус Кандим. Ідрис Асанін. Самадин Шукурджі. Абіляз Велієв. Решид Мурад. Незет Умеров. Еміне Зіадін.
Юрій Османов:
Виню катів я іменем народу
за біль, журу, нудьгу, відсутність див…
Ми – Пам'ять, Слово
тих, хто не дожив,
хто канув у часів страшну негоду.
Надіюся на справедливість Бога,
дивлюся в очі друзів, дорогі,
і бачу в них таку летку дорогу
у рідний край,
у край без ворогів.
Джамала:
Коли приходять чужаки,
вони вриваються у дім,
вони вбивають, а таки
зовсім не каються у тім.
Кати, хіба ви невмирущі?
Послухайте, як плаче світ!
Який лишаєте в нім слід?!
За все колись тримать одвіт.
Тож не вбивайте мою душу,
наші душі…
Страждання і боротьба…
Невимовно жаль, що не можу процитувати тут кожний вірш з цієї збірки, бо це, справді, важливо і достойно є. Насправді аж хочеться плакати по прочитанні цієї книги. І хочеться змінити світ. І хочеться змінити щось у собі. А, мабуть, варто. Ось зазирнув до Олега на сторінку «Фейсбука» – там у графі «про себе»: «За нашу і вашу свободу!» Олегові душевних революцій чинити уже не треба. Він чинить уже й духовну.
У цій книзі, як і в перших двох з цієї серії, ми бачимо й розділ його прекрасних українських авторських віршів на кримську тематику «Відверто про наболіле», до речі двічі (!) видрукуваний газетою «Кримська світлиця» (вдруге – програмно в останньому числі, що вийшло в уже окупованому Криму.
МИ – НЕПЕРЕМОЖНІ!
Ти сумнівів тванища знов не тривож, ні!
Так, друже-татарине, в злі,
допоки ми разом, ми – непереможні,
Свої На Священній Землі!
Згадай час звитяги, згадай Жовті Води,
коли наші горді вітці
за нашу свободу і вашу свободу
втавали у безкраї ці.
Згадай нашу правду, згадай нашу славу,
і проти безрідних заброд
злютуймося в спільну незборену лаву –
в єдиний величний Народ.
Тут не святкуватиме «празників» бидло:
це – наших пісень береги!
Нехай осяває нас Тризуба світло
і сяйво освятить Тамги!
Страждання і боротьба…
Тут наостанку, як обіцяв, повернуся дещо назад, аби показати вам приклад розгаданої мною повної переяви «Я», углибання, вникнення в інше «Ми», всотання чужого болю.
Серед імен кримськотатарських поетів бачимо і Ул Чульмекчі (Син Гончара, Гончаренко):
Чом, народе мій любий, німієш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей?
Ти повірив насправді в чужинське «нічєй»
і не віриш в суть віщого Рідного Слова?!
«Той, хто втратив надію, поволі вмира,
бо в душі його задушно пісні і зелу!» –
це кажу тобі я, добрий син Гончара,
котрий зранку ногою розкручував Землю.
Ще Об’єми творив із Води і Землі він
і роздмухував піч, у якій достигав
сенс майбутнього дня і минулої зливи,
дивовижних надій і закінчених справ…
Він всміхався, бо відав Карби і Прикмети…
Сіяв зорі і зверхньо дивився на дні…
Він пророком не був. Але він був Поетом!
Й трішки хисту у спадок залишив мені –
зовсім трішечки – честь і любов до свободи.
А іще наказав на смертельнім одрі:
«Передай передбачення добре народу…
Усі муки його – до Нової Зорі!»
Чом, народе мій любий, німієш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей?
Досить вірити в кляте чужинське «нічєй»!
Вір, народе, в суть віщого Рідного Слова.
«Варто чи ні?» – у мене зараз такого питання не виникає щодо цієї Роботи і цього Діяння. Кримські татари легко відповіли на те, замовляючи книгу з усіх куточків України, куди їх закинула доля, і навіть аж із Канади. Сторінка Ула Чульмекчі живе своїм життям у тому ж «Фейсбуку». Там множаться нові вірші. Туди приходять нові шанувальники.
Але ж, власне, нині йдеться про українського поета Олега Гончаренка та його книгу, написану для українців.
Читаймо.
«У письменника тільки і є один учитель: самі читачі!» – сказав так віщо Микола Гоголь. Але ж та мудрість – меч обоюдогострий. Нема і у читача інших учителів, крім письменників. Бо, крім письменників, ніхто не береться, не намагається, не пробує навіть відповідати на вічні питання людства. Пам’ятаймо про це.
Давайте вчитися жити співчуваючи і співвідчуваючи.
Єднаймося з братами. Будьмо!
Сергій Дзюба
